Мелашко Михайло Васильович
Останній бій отамана Мелашка Напад повстанців на Верхньодніпровськ (березень 1920 р.)

4 квітня 1920 р. мешканці Катеринослава могли прочитати у місцевій газеті звіт про вдалу операцію чекістів із розшуку та арешту відомого повстанського отамана Михайла Васильовича Мелашка (у тексті він помилково названий «М.А. Мелашко»): «2-го апреля в Екатеринослав доставлен атаман бандитов М.А. Мелашко...». Чекісти не приховували свого задоволення, смакували подробиці: наприкінці березня співробітники встановили присутність отамана у Сурсько-Михайлівському, та не змогли його затримати. Заарештована наречена М. Мелашка вказала, що отаман переховується у м. Кам’янському, де у будинку Погорєлова він і був заарештований. 

Українське повстанство було важливою складовою частиною Української революції (1917–1921 рр.), породженням масового національно-патріотичного руху. В Україні 1918–1921 років така самоорганізація українців здійснювалась у формі масового збройного руху українського селянства, спрямованого на захист прав на землю та волю, проти окупаційних режимів і реставрації старого ладу. Важливою була трансформація повстанського руху від соціальних, часто демагогічних гасел (сумно відома «отаманія») у напрямку національному. Особливого значення набуває визначення регіональних особливостей, аналіз діяльності місцевих отаманів, кожен із яких був самобутнім і неповторним втіленням «української мрії», незважаючи на всі спільні риси, притаманні повстанству в цілому. 

До маловідомих через історичні обставини отаманів належить постать Михайла Васильовича Мелашка (або, як часто пишуть, – Мелешка). Про нього не забули повністю. В історії Громадянської війни для нього знайшли місце серед «петлюрівських» отаманів. Єдиний на сьогодні нарис біографії М. Мелашка, спираючись на спогади брата отамана, студента Подєбрадської господарчої академії, написав відомий український дослідник повстанського руху Роман Коваль. Сьогодні відомі нові, раніше забуті факти біографій наших земляків, які повертаються з небуття. Тож, яким він був український отаман Михайло Васильович Мелашко? 

Мелашко Михайло Васильович (1892–1920). За професією фельдшер. На початку 1917 р. служив у військовій частині Петрограду. Революція пробудила українську душу, обраний делегатом на Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому увійшов до складу Всеукраїнської ради військових депутатів, а у її складі став членом Української Центральної Ради (УЦР). Восени 1917 р. М. Мелашко як інструктор УЦР працює у Слов’яносербському повіті. У цей час його обирають до складу повітової земської управи та повітової Української ради у м. Луганську. За свою активність і проявлені організаторські здібності у листопаді 1917 р. призначений заступником повітового комісара УЦР у Донецькому басейні, «комісар Донецького кряжу», – так іменується його посада. На виборах до Українських Установчих зборів, які відбувалися вже в умовах відкритої війни більшовиків проти України, М. Мелашко обраний делегатом за українським списком УПСР та земства Катеринославської губернії. Це визначило політичні симпатії майбутнього повстанського отамана – він визначився як прихильник лівих есерів-боротьбистів. Учасник перших боїв із червоними на території Придніпров’я та Донбасу.

Улітку 1918 р., за гетьманату П. Скоропадського, М. Мелашко продовжує працювати на Донбасі. Він уже старшина – хорунжий 62-го полку, який входив до складу 8-го Катеринославського корпусу Української держави. Молодший старшина того ж полку, С. Левченко помилково називає «Мережко». З початком протигетьманського повстання та розпуском військових частин гетьманського формування М. Мелашко очолив новоутворений український 1-й Бахмутський курінь у боротьбі проти донських козаків генерала П. Краснова, які за погодження з гетьманом П. Скоропадським, займали Донбас. С. Левченко згадував, що Мелашко: «з вигляду схожий на людину залізної волі, а що головне – вмів так добре промовляти (ох, ті часи революційні!)... А пізніше життя навчило, що в боротьбі не красномовство важить, а вміння й досвід. Хорунжий Мережко під цим оглядом якраз там, де треба було, не дописав...». 

Через брак часу для організації та вишколу, враховуючи успішний наступ на Донецькому напрямі червоних військ і добровольців, Бахмутський курінь був змушений відійти. М. Мелашку вдалося провести свій поріділий загін через зайняті махновцями повіти Придніпров’я. У Катеринославі Михайло Мелашко негайно приєднався до українських оборонців міста під командою Гулого-Гуленка, бере участь у боях за Катеринослав проти загонів Червоної армії та близьких до них партизанських загонів. Учасник боїв за Катеринослав у січні 1919 р. на Амур-Нижньодніпровській дільниці, сотник Богданівського полку Борис Манкевич, згадував: «На залізниці курсував бронепотяг із залогою, здається від «Куреня Донецького Кряжу». Куренем цим командував військовий фельдшер Мелашко – легендарно хоробра людина. Разом з ним курінь виявляв велику бойову силу, без свого отамана курінь був зером. Треба було зобачити козакам, що отаман їх залишив позиції і відійшов назад, як вони кидали позиції і панічно втікали… Отаман Мелашко з броневиком і його ослоною виявляв чудеса хоробрості. Він був тим магнетом, що електризував своїх людей до чину. Але треба було отаманові Мелашкові піти на прев’язку (він був ранений в боях) до перев’язочного пункту, аби перебандужувати свою ногу, як броневик з цілою залогою панічно залишав позиції і тікав. Стрілою вилітав отаман, не докінчивши перев’язки, на зустріч своїм козакам.

– Дітки, хлопчики мої, не тікайте, я тут з вами, – кричав їм на зустріч отаман, шкандибаючи на раненій нозі. І тільки зобачивши свого отамана, «дітки» затримувалися і знову йшли з ним вперед. – О, Господи Боже, навіть перев’язки не дадуть зробити, – говорив отаман зітхаючи». 

Слабкою стороною отамана Мелашка була трагічна відсутність досвіду в організації дисциплінованих вояків. Палкий промовець, добрий організатор, людина особисто віддана справі та беззаперечної хоробрості, він не мав досвіду штабної роботи, не вмів розділити обов’язки та вимагати виконання завдань.

Після відходу українських республіканських військ з Катеринославщини М. Мелашко на деякий час зникає з обрію. Припускаємо, що він міг брати участь у повстанні отамана Григор’єва (травень 1919 р.), як і багато інших побратимів-повстанців. А вже наприкінці літа 1919 р., після встановлення на Придніпров’ї білогвардійського режиму, розпочинається робота отамана над організацією повстанського загону. Визнаючи сильні сторони Михайла Мелашка, чекісти пізніше писали: «Мелашко, не зважаючи на те, що він людина малоінтелігентна, з трудом володіючи письмом, вміло врахував незадоволення українських народних мас білогвардійщиною, вчасно скористався цим невдоволенням… Цій популярності сприяла його особиста хоробрість та, безсумнівно, адміністративні здібності». Лукавить чекіст – Мелашко не просто «скористався». Він був серед тих, хто готував такий виступ. Український письменник Григорій Епік, який сам мав повстанське минуле, називає Мелашка серед інших учасників повстанського з’їзду, який проводився в с. Кам’янка (7 верст від Катеринослава): «З’їзд носив не організаційний, а, скоріше, секретно-оперативний характер, з розподілом ролей кожної організації у повстанні… Головними керівниками були обрані Мелашко, Руденко. З’їзд проходив під головуванням Мелешко…».

Восени 1919 р. антиденікінське повстання під українським прапором охопило Правобережні повіти Катеринославської губернії. Постало питання про взаємини з махновцями. 17 листопада у Катеринославі, за відсутності самого Н. Махна, Військова Революційна Рада Повстанської армії (махновців), розглянула питання про можливість об’єднання для цієї справи. 22 листопада у газеті «Повстанець», за підписом отамана та штабу Катеринославського Кошу Повстанських козачих військ, було опубліковано заклик про об’єднання зусиль у боротьбі проти Денікіна: «…українські повстанці щиро вітають всіх повстанців, які б не оперували на території України, коли б’ються з денікінськими бандами. Батька Махно ми вітаємо як брата по зброї, по ідеї упертої боротьби з денікінськими бандами і повної передачі влади народу і, хоча українські повстанці організовані Всеукр[аїнським] Повст[анським] Комітетом, ми щиро бажаємо і проводимо координацію військових операцій з Штабом повст[анських] військ Батьки Махно».

Умови такого об’єднання нам не відомі, але аналогічна угода між махновцями й українськими повстанцями Полтавської бригади, укладена у тому ж місяці, передбачала взаємодію у боротьбі на принципі автономії збройних загонів. Тож до часу вступу на Придніпров’я червоних, повстанці діяли у взаємодії, але не у підпорядкуванні. 

Повернення червоних супроводжувалося рядом новацій, розрахованих на збільшення симпатій місцевого населення до радянізації влади. Враховуючи попередній досвід масового українського повстанства 1919 р., Всеукраїнський ревком, на чолі з Г. Петровським, декларував: «Завдання військової організації України – створити червоні українські частини із трудового елементу з українським командуванням українською мовою». Піддався цій омані і отаман Мелашко. У лютому 1920 р. у газеті Катеринославського губкому УКП-боротьбистів «Боротьба» було розміщено повідомлення про утворення в містечку Саксагань Верхньодніпровського повіту Окремої української бригади 45-ї стрілецької дивізії РСЧА з колишніх повстанських полків Верхньодніпровського, Веселотернівського та полку січових стрільців вільного козацтва на Херсонщині. Публікація оголошення на сторінках «Боротьби» не була випадковістю – героїчний отаман на цей час був обраний заступником голови Катеринославського губкому УКП-боротьбистів. Не встигла бригада приступити до формування, як почали надходити вимоги вирушати на фронт. М. Мелашко всіляко опирається таким планам, що робить його підозрілим для червоного командування.

Наприкінці лютого 1920 р. Михайло Мелашко разом із начальником господарської частини бригади Данилом Буцем був заарештований на ст. Олександрія за розпорядженням штабу 14-ї армії. Д. Буц так описував подальші мандри заарештованих: «Нас, як заарештованих, відправили до штабу Лат[иської] дивізії, але на пакеті було адресовано в Реввійськраду 14-ї армії. Із Лат[иської] дивізії нас відправили до коменданта м. Катеринослава й від нього – до губернської в’язниці, пробувши там два дні, відправили до повіт[ового] військкомату, звідти під конвоєм відправили у напрямку м. Кременчук». Проте під час ночівлі у с. Сухачівці віддані М. Мелашкові повстанці роззброїли караул і визволили отамана. Діставишсь до штабу бригади М. Мелашко оголосив повстання проти червоних і наказав готуватися до нападу на міста Верхньодніпровськ та Кривий Ріг.

5 березня 1920 р. повстанські загони на кілька годин захопили м. Кривий Ріг, а вранці 6 березня – повстанці разом із отаманом М. Мелашком зайняли м. Верхньодніпровськ. Одночасність захоплення повстанськими загонами двох віддалених один від одного міст була причиною звинувачення М. Мелашка у керівництві цими акціями. На губернському з’їзді Рад (квітень 1920 р.) делегат від Криворіжжя доповідав: «…5-го березня Кривий Ріг було захоплено на декілька годин бандою Мелашко. Після цього населення само вступило у боротьбу з бандитами. Існує навіть група осіб, яка розправляється з бандитами. І у повіті відтепер набагато спокійніше. Розстріляно 360 бандитів...». Знадобився деякий час, аби вдалося встановити, що до нападу на Кривий Ріг М. Мелашко не причетний*. Відтак, в обвинуваченні отамана напад на Кривий Ріг не увійшов.

10 квітня 1920 р. згадувана вище газета «Известия / Вісті» звітувала (виправивши помилку у ініціалах отамана): «Губернская чрезвычайная комиссия в заседании от 10 апреля рассмотрела дела: атамана банд М.В. Мелашко, начальника штаба Х.Е. Диковского, А.К. Арельской (жена Диковского), А. Жука, В. Кабака и Н. Журавля.
Все они участвовали в налете на гор. Верхнеднепровск, где было зверски убито 26 человек, а также ограблено казначейство на 12 500 000 руб.
Признав всех виновными, Губчека постановила подвергнуть вышеуказанных граждан высшей мере наказания – расстрелу.
Приговор приведен в исполнение…».

Тривалий час залишалися невідомими подробиці нападу повстанців на м. Верхньодніпровськ. Матеріали нещодавно віднайденої слідчої справи справу іншого українського повстанського отаман – Івана Михайловича Підгорного-Полиня, дозволяють детально побачити, як розгорталися події 5–6 березня 1920 р.

Це – фрагмент із «власноручних свідчень» під час слідства, написаних ще одним повстанським отаманом 1920 р., Іваном Михайловичем Підгорним (Полином). Власне, це не просто свідчення за слідством дій обвинуваченого і навіть не автобіографія обвинуваченого. Великі за обсягом – 53 сторінки (!) рукописного тексту, практично без виправлень, – містять картину одного року (з січня 1920 р. до літа 1921 р.), життя І. Підгорного.

Іван Михайлович Підгорний (Полин) (1901–1921 рр.) народився у робітничий родині сел. Султанівка (Амур-Нижньодніпровськ) Новомосковського повіту. Дитинство й юність проходили в російськомовному середовищі та школі (яку він не встиг закінчити). Революція та наступна війна захопили його повністю. Вже у 1919 р. він, 18-річний, уже старшина повстанського загону в антиденикінському повстанстві. На початку 1920 р. – старшина кінного загону в Особливій українській бригаді, учасник нападу на Верхньодніпровськ. Літом 1920 р. – старшина в Катеринославському коші повстанських військ отамана Родіона Федорченка, далі – отаман окремого повстанського загону у Верхньодніпровському повіті. Після спаду повстанської хвилі, упродовж 1921 р., вміло конспіруючись, знаходячи різноманітні варіанти, уникав знайомства з чекістами, та зрештою 19 жовтня 1921 р., під час прогулянки, був заарештований секретними співробітниками за місцем проживання. Під час першого допиту, заарештований Полин відповідав тримався різко, і, як іронічно відзначав слідчий Громов, «героїчно, як властиво отаманам, тримав себе». Після кількох днів у одиночній камері І. Підгорний погодився на подальшу співпрацю з ЧК, пообіцявши розповісти все, що знає. І своєї обіцянки від таки дотримав!

Ці «власноручні свідчення» (продовжимо для ясності так їх називати) – практично завершений літературний твір, повість, написана просто, яскраво, з дотриманням основних правил і норм літератури. Тут присутні фабула, динамізм оповідання, літературні характери, інтрига, психологізм і навіть, популярний в літературі на поч. ХХ ст., еротизм. Не має підстав вважати, що І. Підгорний давав свої «власноручні свідчення» під тиском. Він цілком щирий у свій сповіді перед слідчим. Такий документ мав супроводжуватися обов’язковим каяттям на кшталт: «а я не знав», «підманула-підвела» тощо. Присутні ці неписані правила й у «власноручних свідченнях» І. Підгорного. Свої дії він пояснює віком (у 1920 р. – йому тільки 18, на час арешту – ледь виповнилося 20 років), наївністю, довірою до авторитетних людей тощо. Але й тут, усвідомлюючи, що вирок може бути (і зрештою став) смертельним, І. Підгорний не може витримати каноську норму до кінця. Як, мабуть, дратувався чекіст Громов, якого молодий отаман силоміць провів через своє життя! Своє роздратування він вилив у висновках до меморандуму справи: «Все показания Полыня-Подгорного носят характер беллетристики. Тут он старается ударять на свою молодость, что он «черной пролетарской кости» и просит о пощаде. Я же, со своей стороны, нахожу, что Полынь в корне испорченный человек, не смотря на его 20-летний возраст, не способен быть честным гражданином. Его использование может отозваться в обратном смысле, а именно – он не в состоянии будет приносить пользу (при этом убежденный украинец и еще больше – испорченный человек)». У цьому фрагментові з розстрільного меморандуму привертає увагу ще одна фраза – «убежденный украинец». Для росіянина з діда-прадіда І. Підгорного така характеристика – багато чого варта. Українська революція зробила з росіянина Підгорного українського повстанця Полиня. 

Іванові Підгорному-Полину не пощастило. Він був розстріляний за рішенням Катеринославської губчека у грудні 1921 р. На сьогодні у реабілітації по справі відмовлено.

Публікація уривка з власноручних показів отамана Івана Підгорного-Полина здійснюється згідно оригіналу. Деякі слова не читаються, у такому випадку пропуски в тексті позначені трьома крапками у квадратних дужках. Орфографічні пояснення наводяться у підстрочних посиланнях. Пояснення до тексту подаються в коментарях до тексту.

Примітка
* Напад на Кривий Ріг 5 березня 1920 р. було здійснено місцевим повстанським загоном під командою М. Шаповалова.

ДОДАТОК

Із власноручних свідчень І. Подгорного-Полиня про підготовку та напад загону отамана М. Мелашко на Верхньодніпровськ

8 листопада 1921 р.

[…] Петренко рассказал мне, что разрешено Соввластью формировать 4-ю отд[ельную] бригаду при 45-[й] сов. дивизии. Я изъявил свое желание формировать и деятельно принялся за роботу. Формировать мне с Петренко разрешено было сотню. Я не отказался. Ездим по селам, записываем повстанцев. Петр Зинченко1 даже, во время пребывания в его деревне, помог уговаривать крестьян записываться. Хотя он выразил неудовольствие по поводу формирования бригады, но я старался его убедить, что я не допущу, чтобы было что против Советской власти. Сотня сформирована. Я помощник Петренко – «пів-сотенний». Во время формирования познакомился с Карпенко2, Чирвой, Мирошниченко3, Федорченко4, Песчаным. Мы расположились в Софиевке. Командиром бригады был Мелашко, начальником штаба Диковский5, старшины: Черноус6, Березняк7, начальником хозяйственной части – Мирошниченко и др. Мелашко при бригаде не было. Ходили слухи, что он арестован Соввластью. «За что?» – спрашивал я. Но на этот вопрос мне отвечали неопределенно. Наконец прибывает Мелашко. Все были очень рады. Было сейчас же собрано общее собрание старшин и Мелашко обрисовывал Сов. власть, как обрисовывать может только контрреволюционер. Я был в сомнение: верить ли мне? Верить ли мне всему тому, что говорилось на этом собрании? Я старался не расспрашивая узнать, в чем суть. Правда, говорили все по «українські», но на это я смотрел, как на явление адекватное. Но…* честное ли это дело? Петренко, Федорченко замышляли вместе с Мелашко и, нужно признать то, что вместо борьбы с бандитизмом, я стал бандитом. Меня старались уверить, что бандитов подослали коммунисты. Уверяли, долго уверяли и… я верил. Но кому мстить? Каким коммунистам? Мы верили, что мог поделать П. Зинченко. А кто же тогда? К этому времени было постановлено на одном собрании, на котором не был я, потому, что не допустили, совершить налет на город В[ерхне]днепровск. Мне говорили, что когда будет занят город, мне докажут, кто виновен в убийстве [брата].

Принимать ли мне участие в налете или отказаться, заявив власти о предполагаемом налете? Эта мысль не давала мне покоя. Я большую часть дня молчал, ни с кем не разговаривал. Часто делались собрания, в которых принимали участие только Мелашко, Диковский, Тишанин8, Прохоренко9, Черноус, Мирошниченко, комендант бригады Березняк. Я был на таком собрании один раз, когда налет на город определенно был вырешен. На том собрании было много еще старшин, которых прежде я не видел, не знал. Председательствовал Диковский. Он говорил больше всего за то, чтобы выступить против налета. Делал «доклад», в котором обрисовывал положение так, что как будто «все» выступили против Советской власти давно и только остается выступить одной бригаде. Когда кончил говорить Диковский, говорил Мелашко, подтверждая слова контрреволюционера и грозя «прокляттям українського народу» тем, «хто відцурається від Неньки-України». После слов Мелашко говорил Тишанин – за то, чтобы налет-выступление было совершено, [что] он распустит свой полк Весело-Терновский, [если] не будет выступления […] и что солдаты его разбегутся. 

После Тишанина говорил Мирошниченко. Последний выступал против налета, указывал на плохую дорогу, на плохое вооружение. В ответ на такие слова его назвали трусом и слишком старым. Когда говорил[и] Диковский, Мелашко, Тишанин, то была еще тишина, но когда высказал о нежелании выступать Мирошниченко, то стало шумно, порядка не держались и на столе вместо колокольчика, призывающего к порядку, появился самогон, закуска. Начали пить и петь. Во все время продолжения собрания я не произнес ни одного слова, молчал и слушал горячие речи ораторов. Мне было одно ясно: я в среде такой, в какой раньше никогда не был. Я собственными глазами видел и слышал собственными ушами людей, о которых раньше только слышал. Однако какие они все были контрреволюционеры, как они хаяли сами советскую власть! Вот они – самостийники. В пирушке участия я не принял. Выпил только на дорогу стакан самогону и закусил огурцом. Передо мною определенно стоял вопрос: или уйти от них, или примкнуть к ним. 90% было за то, чтобы уйти и ушел бы, если бы не был барашком, если бы хватило ума подумать над тем всем, что могло быть в последствии. 10% – месть за брата двоюродного слабо меня удерживала. Но тут поя[вилась] Нина. Приехала она и чертом ко мне подкатилась. Поддерживала она налет, божилась, что знает лично тех, кому мешал брат, о том, что брата убили, что его нет я мало смирился. Она же с Петренко вновь расцарапывали заживающую рану. Она, которая жила уже любовницей Петренко, конечно, а моя тайком. Со свойственной только женщинам хитростью, она разрушила мое колебание. Но я думал: «Хорошо, буду участвовать в налете, но после налета уйду во флот и совесть моя будет чиста». Завтра утром ушли в дорогу. С вечера заготовили подводы. Повстанцы знали о налете, как шакалы были рады случаю поживиться. Подводы трудно было доставать. Никто не хотел ехать в такую грязь. Мне приходилось бегать как угорелому. Наконец утро. Подводы готовы. Двинулись в путь. Около штаба бригады присоединились мы к Тишанинскому полку в котором было не более 100 [человек]. Там же присоединился Березняк сам, Барабаш Яков10 сам и др. По дороге Мелашко заболел. Принял командование Черноус. Я был все время неразлучно при повстанцах, присматривал, чтобы они не разбежались, когда проезжали через какое-то село, чтобы не творили насилий. Березняк с отборной гвардией мотался из стороны в сторону. Штабные ехали при полку. Наконец вечером, после двухдневного путешествия, [пришли] к станции В[ерхне]днепровск. Под командой Петренко и, помнится, Тишанина, разоружили станционную милицию, забрали пулемет и милиционеров, разведку произвели Березняк и Барабаш. Милиционеров раздели и Петренко с Тишаниным хотели расстрелять их. Но я [от]просил милиционеров и таковые, благодаря этому, никто из них не был расстрелян. Находившийся при станции моряк, кажется комендант станции, даже, благодаря моему вмешательству не был ограблен и раздет.

Двинулись на самый город. Около милиционеров умышленно поставил малое число повстанцев и этим дал им возможность бежать. По дороге я услышал разговор Петренко и Тишанина, из которого понял, что Тишанин советовал Петренко присматривать за мной, чтобы я не уезжал далеко в перед. «Чего доброго», – подумал я, – «могут и хлопнуть при налете». Стали подъезжать к городу. Березняк, Барабаш и братва, собравшаяся около их, была послана в разведку. Не доезжая ½ версты, разведка доложила, что город спит и войск не видно. Тогда, яко саранча, с криками, с шумом ворвались в город, мирно дремлющий, ничего подобного не ожидающий.

Не помню, каким образом, я очутился во дворе военного начальника. Там охраны не было. Со мною […] были 10 повстанцев. Чтобы ничего не делать, а показать, что делаю я, стал расставлять караулы, которые были совершенно ни к чему. Вдруг подъезжает с шумом Петренко и кричит: «Где Полынь?». Я обозвался. «А мне донесли, что тебя арестовали», – объяснил он свой внезапный приезд. Ясно было – мне не доверяют. Я объяснил, что здесь воинский начальник и что наше присутствие здесь необходимо. Я хотел быть совершенно пассивным, я понял, какую я сделал ошибку, понял, во что обратилась моя [боль]. О! Как я мечтал, чтобы налетел советский отряд и разбил бы всех нас – шакалов, на голову. Так я размышлял, а в городе стоял шум и рыскали шакалы по всем углам **. 

Но вот подъезжает Петренко и говорит, что в городе есть в банке деньги, большая сумма, до которой добираются уже. У меня пронеслась мысль, что надо деньги раздать служащим. Взял я [не]сколько «диких» и вместе с Березняком отправился. Захожу в банк. Столы трещат под хищными руками. Ищут денег. Но деньги в сейфе. Повстанцы хотели подлаживать бомбы, но я воспротивился этому. Запретить ломать столы не было возможности и не было зачем: их уже успели поломать. Но что было бы, если б стали подкладывать бомбы? В это время Березняк расспросил сторожа у кого ключи, взял адрес у сторожа и мы отправились к казначею. Казначей вполне радостно выразил [согласие] и сам открывал дверцы шкафов, в которых были деньги. [С трудом] удалось удержат повстанцев, чтобы они не разворовали деньги. Всех денег разделить служащим, которые возвратили бы потом власти, не было возможным – было бы очень раздражительно. Я вынул только пачку (100000) стотысячную и передал казначею, чтобы он «раздал» служащим. Остальные деньги были разделены в два мешка. Один я взял к себе на лошадь, а другой взял Березняк. Из своего мешка чтобы и самому уцелеть и деньгам, дал казакам (100000) сто тысяч. В это время подъезжает Мелашко на тачанке и я на глазах повстанцев, которые роем кружили около меня, отдал деньги Мелашко, который поместил [их] к себе в тачанку. Это все, что я сделал в эту ночь.

Разместились по квартирам. Что было со мною, что я переживал – не стану описывать. Взятый Петренко спирт в больнице лился рекой. Сам Петренко еле стоял на ногах. Приставал ко мне выпить, но я не единой капли не взял в рот. Настало утро. Петренко вдруг вбегает ко мне на квартиру и кричи: «Коммунисты наступают». Подъехала кавалерия с командиром Нога и я отравились в город. Но […] оказалось, что только несколько человек устроили стрельбу из револьверов и убежали. Возвращаться на место стоянки не хотелось. Подъехали еще повстанцы и кричали, чтобы ехать к тюрьме, в которой были арестованные. Поехали. Берзняк потребовал «дела арестованных» и стал накладывать резолюции. Потом передал это мне, а сам стал бить заключенных, которые были в карательном отряде у белого отряда Губанова. Осталось сидеть человека два, а остальных отпустили. После я бросил «своих сотоварищей» и отправился на Пушкаревку, где и расположился. Надо было заполнить подводы к отъезду и я значит [не] имел покоя. Что творилось в городе, [не] стану описывать. Достаточно сказать, что такого явления город никогда не знал раньше. Подобное явление могут сделать только белые да петлюровцы, защищая «Неньку-Україну». Те, кто обещал указать мне пособников убийства брата, ни слова об этом не проговорили, да я и понял, как глупо было спрашивать. Одно стояло у меня в голове, это то, что я из красного матроса [превр]атился в бандита, которого будут непрестанно преследовать и днем и ночью.

Подвод понадобилось гораздо больше, чем до налета. Но все таки подводы нашли и до полудня выступили. Впереди всего отряда ехал я, а также отряд около человек сорок повстанцев на лошадях верхом. Седел было очень мало и «кавалеристы» сами устраивали из веревок стремена и таким образом двигались. Сзади двинулись подводы. Впереди подвод, на тачанке вместе с мешками, ехал Петренко. Посередине ехал окончательно больной Мелашко, с ним Тишанин, тоже больной, а Березняк ехал за ними. По одну и по другую сторону больных ехал отборной отряд кавалерии, человек двадцать, которыми командовали по очереди и Березняк, и Барабаш и сотник комендантской сотни Тютюник Василий – племянник, как он именовался, атамана Тютюника. После него двигались подводы и, наконец, кавалерия Тютюника, которой командовал некто старшина Нога.

Среди повстанцев был ропот. Были недовольны Петренко и тем, что командиров более чем следовало. Недовольны были и тем, что Петренко почти все время пьян. 

Погода была очень плохая. Грязь налипала обильно на колеса и лошади с большим трудом везли. Наконец к вечеру, подъехали к одной деревне, где и остановились на ночь. При нашей сотне были ученики сельскохозяйственной школы, составляющие политический отдел, головою которой был Иван Лютый. Они взялись охранять больных и деньги, находившиеся при Мелашко, который хотя и был болен, но денег никому не доверил. Я целую ночь провел более-менее спокойно. Не расставлял караулов, не заготавливал подводы. Помещался я на квартире вместе с Петренко, Ниной. На следующее утро снова двинулись в путь. На этот раз впереди ехал с кавалеристами Нога, я сразу за ним, а позади [двигались] подводы. О том, что нас могут преследовать, никто не заботился. Таким образом добрались до деревни Ново-Николаевки. Когда я подъехал к волости, то увидел там большое количество человек. Помню, я у них спрашивал, что слышно нового, как они думают, кто мы такие? Во время такого разговора вдруг раздается у телефона звонок. Я быстро слез с лошади, расспросил, кто председатель и взял трубку. Оказалось, что звонили из города В[ерхне]днепровска. Кто-то предупреждал крестьян о приближающейся банде Петренко и Мелашко и советовал собрать имеющиеся 13 винтовок, разделиться на два отряда и с двух сторон стрелять в приближающихся бандитов. Тем временем, когда бандиты остановились бы, приблизился бы отряд красных и разбил бы банду. Поблагодарил за сообщение, забрал [сор]ок человек, бывших при мне повстанцев и поехал на встречу приближающемуся отряду. После меня взял трубку Тютюник и залпом выпалил, кажется, сам начал разговор, несколько нецензурных [слов] в трехэтажной величине. Приближаясь к советскому отряду, я узнал, что комендант [бр]игады уже зарублен и бывший при нем отряд конный, разбежался, при чем несколько зарубили, а нескольких поранили. О том, что отряд преследуется, уже знали и я узнал далеко не первым.

Повстанцы сразу за мной гуськом – один за одним. Двигались мы очень медленно, грязь – лошади по колено. Быстро темнело. Я всматривался вперед и вдруг заметил приближающуюся большую черную точку. Остановился. Подал команду спешиться и громко спросил: «Кто едет?» Вместо ответа я услышал команду, чтобы спешивались и открывали огонь. Таким образом, началась маленькая перестрелка, продолжавшаяся около получаса. Когда все затихло, подъехал Петренко с пулеметом, который стрелял одиночными выстрелами. Очевидно, набег на нас не удался11). Смеялся с Петренко, что он все время сидел на [тачанке] с пулеметом и, что если бы не ночь, а день, то из пулемета всех можно было бы перестрелять. Петренко молчал, но все же не забыл сказать мне, чтобы я слушался его, что он мой начальник. «Хорошо», – подумал я, – «пусть будет и так». Часа через четыре – пять, подкормив лошадей, тронулись снова в дорогу. На этот раз распоряжения давал Черноус, распоряжения, должен сказать, очень не умные. Мелашко и Тишанин не вставали с подводы и очень капризничали. Часто благодаря [их] капризам, особенно Мелашковым, приходилось останавливаться, когда нужно было, не медля, двигаться в путь. Советского отряда не было не видно не слышно. Понемногу успокоились. Таким образом благополучно добрались до Вольных Хуторов, переночевали и снова двинулись в путь. До села Алферово добрались спокойно. Я ехал при тех повстанцах, кто впереди от разъезда. Сзади ехало человек десять верховых. Но не доезжая села Алферово, вдруг ясно и отчетливо послышались выстрелы из пулемета. Это заставило всех остановиться. Я бинокль одному повстанцу, чтобы он поехал к могиле высокой и посмотрел, где и кто стоит. Вернулся повстанец и донес, что едет кавалерия по три в ряд, качаясь в седлах. От Петренко я получил приказ расставить свою «кавалерию» и становить приближающихся кавалеристов, которых было не более ста  человек. Безусловно, такими силами не сдерживают, но ослушаться было нельзя. С правого фланга расставил цепью свою кавалерию Нога, с левого я. Глупо – но это было так. Между тем пулеметный огонь по нас очень усиливался. Хотя не было никого ни ранено, ни убито, но пули свистели над головами очень близко. Дабы избежать жертв, я подал команду спешиваться. Вслед за моей командой, Петренко отдал приказ, чтобы я принял вправо, так как он будет «косить пулеметом». Но пулемет против воли Петренко, давал лишь одиночные выстрелы. Кавалерия же спешившись, с большим трудом садилась на лошадей. Надо было спешить. Те, кто были на седлах, уже приняли вправо, а кто был не на седлах – только взобрались на лошадей. Где надо было шагом, там они ехали рысью, где рысью – галопом и просто вскачь. Тишанинская кавалерия, видя подобное явление, пришла в волнение и бросилась в беспорядке бежать. Пехота побежала позади кавалерии из цепи на подводы и кто куда. Около меня осталось человек пять кавалеристов, в числе которых был и Александр Кишков. Я подъехал к Петренко, спросил, что делать? А он только рукой махнул и не ответил на мои слова. Старшины никого не было видно. Черноус без вести пропал. Березняк, Барабаш – тоже. Что же мне оставалось делать? Бросил обоз, Мелашко, Тютюника и уехал и уехал вместе с Кишкиным. Таким образом бригада была разбита.

На месте паники, как потом выяснилось, было погибших повстанцев 33 человека. Остальные – кто убежал домой, кто имел знакомых в какой деревне – к ним, а кто не имел пристанища, как я, приехали в село Софиевку. Приехал также в Софиевку и Петренко со своей возлюбленной. В Софиевке находились еще старшины, не принимавшие участия в налете: Федорченко, Семерягин, Горищенко и др. У Федорченко был подразделением на самом деле не существующий полк. Повстанцы этого полка, их было не более 50 [человек], были местные, софиевские. Где остался Мелашко и Тютюник, я не знал. Знал только, что в Софиевку они приехали благополучно. Я открыто после этого говорил, что надо прятаться. Да и прятались, а куда я спрячусь, когда все мне было не знакомо? Вернуться домой не было возможности. Я думал к тому же, что дома все знают о моей глупой проделке. Мысль о том, [что] я(?) преследуемый Советской властью, за которую [брат] голову сложил, защищая которую был и ранен и контужен, не давала мне покоя. Прийти и покаяться перед товарищами не было возможности. Словом, начинались для меня туманные серые дни. Пробыв в Софиевке два дня, где всех не разбежавшихся собрали для того, чтобы проводить Мелашко и Тишанина в деревню Орловку. Собрали всех нас, человек 80. В том числе были повстанцы, не успевшие уехать домой, боявшиеся власти. Из Софиевки выехали я, Петренко и с нами человек десять повстанцев. Мелашко, Тишанин, охраняемые другими повстанцами под командой Я. Барабаша, выехали ночью. Повстанцев нашей сотни пришлось отпустить по настоянию Петренко. Из нашей сотни остался только я, Петренко и Антон Пяпишник, белорус, тоже не имевший пристанища. Распустили повстанцев уже в хуторе Горба, в десяти верстах который от Софиевки. Как только повстанцы уехали, мы трое отправились на хутор Горященко да, думал я, все они имеют хутора, хуторяне, не хотят раздела сами, а я чего полез? Разве есть мне смысл драться за богачей-хуторян? Больно и досадно было, что судьба так зло посмеялась надо мной. Но попал между грачей – каркать приходится. Горященко направил нас в село Купянщину, где остановился Мелашко и Тишанин, сопровождаемые под командой Барабаша. С Купянщины поехали в село Орловку. До нас доходил слух, что отряд, который [нас] преследует, жестоко расправляется. Всех нас, провожавших больных, было не более 10. […]

Архівний підрозділ УСБУ у Дніпропетровській області, ф. 5, оп. , спр. 23092, арк. 8-25. Оригінал. Рукопис

*  Тут і далі – три крапки у документі.
**Тут і далі – підкреслення в документі.

Коментарі до тексту рукопису

1. Зінченко Петро Якович (1892–?) – український радянський працівник. Із селян с. Новопавлівка Весело-Тернівської сільради Криворізького району. Закінчив народну школу. Працював на шахті. У 1913 р. призваний на військову службу, служив у 22-й пограничній Ізмаїльській бригаді. Після Жовтневої революції вступив до Червоної Гвардії в Одесі. У 1918 р. – ад’ютант штабу Весело-Тернівського загону Червоної Гвардії, у складі загону влився до Червоної армії. У 1920-х рр. – на адміністративній роботі у Верхньодніпровському та Криворізькому пов., брав участь у боротьбі з повстанцями, організатор КНС.

2. Карпенко (?–1920) – організатор і командир українських повстанських загонів на Придніпров’ї. Під час протиденікінського повстання (жовтень 1919 р.) командир Новомосковського повстанського полку. У 1920 р., встановивши зв’язок з С. Петлюрою, – організатор і командир повстанських загонів у Верхньодніпровському та Катеринославському пов. Загинув у бою біля с. Адамівка. 

3. Мірошниченко Єфим Мойсейович (1879–?) – організатор і командир повстанського загону. Із селян с. Петрівка Божедарівського р-ну Дніпропетровського окр., учасник українського військового та повстанського руху (1918–1920). Під час повстання проти 1918 р. – комендант ст. Верхівцеві. Восени 1919 р. у с. Ордо-Василівці організатор і командир повстанського загону. Командир кінного полку, начальник господарської частини Особливої української бригади отамана Мелашка. Амністований. У 1920-х рр. проживав у с. Петрівка, середняк. Заарештований Криворізьким відділом ДПУ за антирадянську агітацію у березні 1928 р., за відсутністю складу злочину, справу припинено.
 
4. Федорченко Родіон Якович (1884–1930) – український повстанський діяч, отаман повстанського Катеринославського коша (1920). Народився у с. Софіївка Криворізького округу, із селян. Робітник Криворізьких рудників. Член партії есерів (1907–1920). Неодноразово заарештовувався, висланий до Сибіру (1909). Після втечі – до 1914 р. в еміграції на нелегальній партійній роботі. Учасник Першої світової війни, за антивоєнну пропаганду заарештований (1917 р.). У 1918–1919 рр. – організатор і командир повстанських загонів. У 1920 р. – у складі Особливої української бригади отамана Мелашка, у подальшому – отаман повстанського коша. У жовтні 1920 р. приєднався до військ ген. Врангеля, евакуйований разом із кошем. На еміграції проживав у Румунії, співпрацював з повстанським штабом. У 1923 р. нелегально перейшов кордон з УСРР, заарештований. У 1925 р. засудженим Катеринославським окружним судом до розстрілу, вирок замінено ув’язненням на 5 років. Термін ув’язнення відбував у Дніпропетровському ДОПРі. Повторно заарештований у вересні 1929 р. Розстріляний 11 березня 1930 р. у Дніпропетровську. Реабілітований.

5. Диковський Харитон Омелянович (?–1920) – учасник українського повстанського руху. Учасник Першої світової війни, прапорщик. У 1919 р. – начальник штабу загону М. Мелашка. У 1920 р. – заступник командиру полку і начальник штабу 4-ї Особливої української бригади отамана Мелашко. Учасник нападу на м. Верхньодніпровськ (березень 1920 р.). Член партії боротьбистів. Розстріляний в Катеринославі у квітні 1920 р. 

6. Гнибеда Андрій (Чорновус) (?–1921?) – повстанський отаман на Криворіжжі (1919–1921). Із селян с. Веселі-Терни (Криворіжжя). У 1920 р. – командир кінного полку в дивізії В. Степового. В подальшому – отаман загону у Іванова. Зв’язковий партизанського повстанського штабу. Загинув у бою.

7. Березняк – учасник українського повстанського руху. 1920 р. – завідуючий адміністративного відділу штабу Особливої української отамана  Мелашка. Учасник нападу на Верхньодніпровськ у березні 1920 р.

8. Тишанін (Іванов) Ілля – повстанський отаман на Криворіжжі (1919–1920). 1920 р. – командир кінної сотні Верхньодніпровського полку Особливої української отамана  Мелашка. Учасник нападу на Верхньодніпровськ у березні 1920 р. У подальшому – командир кінного полку, начальник кавалерії в дивізії В. Степового. Наприкінці 1920 р., при спробі потрапити до махновців, був заарештований Катеринославської Губчека, ймовірно розстріляний.

9. Прохоренко Іван Максимович – активний учасник Української революції на Придніпров’ї, організатор повстанського руху. У 1918–1919 рр. – викладач української мови гімназії с. Аннівка. Учасник У 1919–1920 рр. завідуючий культурно-просвітницьким відділом Особливої української бригади М. Мелашка. 

10. Барабаш Яків Прокопович (1897–1921) – організатор і керівник повстанських загонів, із селян с. Друженадеждівка Алфьоровської вол. Верхньодніпровського пов., учасник українського повстанського руху (1919–1920 рр.), старшина загонів Мелашка, Живодьорова. У 1920 р. організатор і командир кавалерійського загону для хлібозаготівель при Верхньодніпровському повітовому військкоматі. За ухилення від участі у хлібозаготівлі, заарештований у травні 1921 р. Розстріляний 26 серпня 1921 р. Не реабілітований.

11. Чекісти, однак, без сміху оцінювали результати бою. З меморандуму у справі І. Підгорного-Полиня: «По окончанию налета, банда двинулась по направлению к Софиевке Криворожского уезда, которая всячески преследовалась красными войсками, приняла бой под командой Полыня, [в] результате чего, красные войска, благодаря их малочисленности, отступили, потеряв половину их состава». 

Титульна ілюстрація: плакат Г. Гасенка «Світовий мир на Україні» http://surl.li/atdgw